33 канал

Чи знайшов її Анатолій Вагалюк — ми запитали у нього перед ювілеєм.

Я маю честь бути з ним знайомим, — напевно, саме так скаже кожна порядна людина.

Він небайдужий до усякої гнилі – як у природі, так і в житті людському. А таким, як ви знаєте, дуже непросто живеться. Отож, як прожив він ці славні 85…

– Ви ж знаєте – багатств не нажив, а ось найбільше багатство — це його велика душа та мудра голова, — так відгукуються про нього його учні, нині знані в області та Україні люди. Саме вони і прийшли до редакції з ініціативою написати про свого вчителя. І ми це робимо залюбки.

Його добре знають люди старшого покоління. Все своє життя віддав селу. У 1965 році став головою колгоспу «Росія» села Радівки Калинівського району. Так-так, тієї самої Радівки, яка за його керівництва прославила Вінниччину і Україну на весь світ. Колгосп-мільйонер, найсильніше господарство у Радянському Союзі. Перші місця у державі з виробництва і продажу сільгосппродукції. Найвища зарплата в області. У Радівку щотижня приїжджали делегації з усіх республік СРСР, з Європи, Індії, В'єтнаму, США, Канади.

Анатолію Кириловичу казали, що він створив на землі рай. Бо він першим у районі втілив газифікацію, заасфальтував дороги, створив найкращу і першу в області спортивну базу та організував художню самодіяльність. І все це без жодної копійки держкредитів, все за зароблені господарством кошти.

Та що казати — коли у державі рації мали тільки міліціонери, він закупив їх для усіх спеціалістів колгоспу. Його запевняли, що це дорого, але ж він мав зв'язок з усіма працівниками і міг швидко реагувати на проблеми.

Це був той час, коли Анатолій Кирилович отримав ордени Леніна та Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора. Йому присвоїли звання Заслуженого працівника сільського господарства та відмінника народної освіти.

...Є що згадати, бо й не думав хлопчик з села Раколупці, який до війни ходив у школу за 12 км, що буде його життя таким. Батьки, колгоспні трудівники, мали четверо дітей. Старші — Василь та Федір, сестра Ірина і він, найменший — Толя. А потім війна, яка забрала життя Василя. І Толя не міг сидіти вдома. Хоча у 1944-му хлопцю було всього 17, пішов на війну. Служив у запасному артилерійському полку. А потім потрапив у полковий духовий оркестр. Після війни — голова райспорткомітету, вчитель музики і фізкультури, інструктор райкому партії й голова колгоспу в Хомутинцях. З розваленого занедбаного господарства зробив «лялечку». Це побачило партійне керівництво і сказало: треба піднімати Радівку. Село велике, роботи багато, покластися більше нема на кого...

Він добре пам'ятає, як його у 1961-му зустріли люди: «Ми вже з рахунку збилися, скільки у нас голів було. Набридло вже. Оберемо вас, якщо дасте слово — на 20 років залишитесь». Дав слово і затримався не на 20, а на 30 років.

І почав так працювати, що без участі його господарства не проходила жодна ВДНГ у Москві. А у 1984-му Анатолій Кирилович виступив у Москві на спільному засіданні колегії Міністерства сільського господарства СРСР і Комітету праці. Вислухавши керівника, прийняли рішення — розповсюдити досвід Анатолія Вагалюка у всіх сільських господарствах Радянського Союзу. Тоді це була сенсація!

У Радівці створили республіканську школу навчання та виховання керівників.

– Я жив і творив для людей, — каже Анатолій Кирилович, — мені було мало дня і ночі, хотів робити все краще і краще. До цього часу підтримую стосунки з людьми з моїх сіл, допомагаю порадами. Дуже переймаюсь розвалом колгоспів. Будучи депутатом райради у 2002-06 роках, не міг спокійно дивитися на безлад, який творився у районі. Я нещадно критикував керівників, що допускали розвал.

...Критики не люблять люди слабкі. А ще — слабкі духом не люблять справедливих. Згадав Анатолій Кирилович і 1990-й. Це був час його випробування на чесність, порядність і благородство. Його підставили, продали ті, кого він свого часу витягнув з тюрми.

– У мене було чимало хороших учнів, вони стали успішними і порядними керівниками, — каже Анатолій Кирилович. — Але був серед них один, за кого соромно. Цю людину звільнили з посади за розкрадання колгоспних грошей. Заарештували, йшло слідство, йому «світило» до 7 років тюрми. І мені як керівнику господарства, де він колись працював, як його вчителю стало дуже боляче — я поспішив на виручку, їздив у Київ, просиджував у приймальнях, щоб пом'якшили вирок, і цьому чоловікові дали всього 3 роки примусових робіт на «хімії». Ми вирішили взяти його на поруки і прийняли на роботу у своє господарство, де він 2 роки працював на посаді головного інженера, а у Вінницю їздив на хімзавод відмічатися. Словом, підтримували з усіх боків. Якби знаття, чим все закінчиться... Але це мені за те, що я пішов проти закону, коли виручав товариша від заслуженого покарання.

...У 1990-му на партійних зборах піднімається питання про виключення мене з лав КПРС та зняття з посади голови колгоспу. За що? Бо були люди, які заздрили, що всі їдуть у наше господарство. Вони не знали, якою важкою працею все це давалося. От і вирішили захопити усе мною зроблене.

Тільки серце знає, скільки рубців залишилось на ньому. Бо до останнього Анатолій Кирилович не знав, хто його підставив, хто стане на його місце. А коли дізнався... Це був той самий чоловік, якого він колись витягнув з тюрми. Серце не витримало зради, і Анатолій Вагалюк потрапляє у лікарню. Все вирішувалось без нього. Коли вийшов з лікарні, місце в кабінеті було зайняте.

Саме у ті дні Анатолію Кириловичу мали присвоїти звання Героя Соціалістичної Праці. Але новообраний голова надіслав у Москву телеграму, в ЦК КРПС та Верховну Раду: «Вагалюк А.К. виключений з членів КПРС і звільнений з посади голови правління колгоспу».

А через кілька днів у газетах був опублікований Указ про присвоєння звання Героїв. Прізвища Вагалюка серед інших вже не було. І коли чоловік згадує про це, на очах з'являються сльози...

– Анатолію Кириловичу, усі ті нагороди заслужені і зароблені, а те, що їх відібрали, то це ницість деяких людей. І вони за це відповідатимуть. Бо нам дано життя не для нагород земних, а для того, щоб пройти випробування і залишитись Людиною. Ви пройшли його, бо Ви, Анатолію Кириловичу, завжди чинили по совісті, завжди переживали за людей і робили усе для них, — так його заспокоюють друзі.

І зараз Анатолій Кирилович, як може, дбає про інтереси свого села, району, вболіває за країну та її народ. Найбільше його бажання – щоб настав час професіоналів-патріотів. Каже, що щасливий бачити такого, і називає Василя Поліщука, нещодавно призначеного головою Калинівської райдержадміністрації. Генерал міліції у відставці, земляк калинівчан, на думку господарника Вагалюка, провадить правильну політику.

– Але є люди, а є зайди – і цей бур’ян, знаєте, такий живучий та підступний… Ого, скільки я таких перебачив на своєму віку… А їх треба вимітати поганою мітлою, бо діла у державі не буде... — розмірковує Анатолій Кирилович.

Друзі та близькі бажають міцного здоров'я ювіляру Вагалюку. Многая літа Вам, наш шановний ювіляре!

Андрій ВЛАСЕНКО

Коментарі: