33 канал

«Мамо, як я буду там без тебе», – шепотіла помираюча дівчинка

9-річну Лілію Костик лікарі виписали додому як безнадійну… Під час відрядження до Уладова я ще встигла застати дівчинку живою.

Оченята закриті, і тільки чути важке дихання.

– Мамо, ти тут? — пошепки промовляє дівчинка і шукає руку неньки.

А мама вже геть висохла від горя та безнадійності. Тепер, коли вітчизняні лікарі визнали себе безпомічними перед Лілиною хворобою, її душа вже давно не живе — існує, щоб всім, чим може, облегшити муки доньки… Скільки ночей вона простояла навколішки перед кволою дитиною і просила у Бога здоров'ячка для неї! Просила пробачення за всі материнські образи, можливо, колись незаслужено накричала чи зробила зауваження. Обіцяла всі іграшки скупити, аби тільки доця хотіла ними бавитися. Але дівчинці усе байдуже... Сумує на краю дивана улюблений пухкенький песик, стоять непричесані ляльки...

А ще недавно дах підіймався від веселого дзвінкого дитячого сміху. Батьки, бабусі і дідусі так раділи, коли першого вересня вели Лілю до першого класу. Тепер тільки фотографії нагадують про ці щасливі дні. Не встигла дівчинка і форму шкільну зносити, як її скосила страшна недуга.

– Два роки тому, на Меланки, як зараз пам'ятаю, у Лілі піднялася висока температура, вона скаржилася на біль у животі. Наші лікарі сказали, що у дитини ацетон, і відправили додому. Але легше не ставало, тоді ми поїхали у «районку». Там виявили пухлину на яєчниках. Зробили операцію, але пухлина лопнула, — розповідає крізь сльози мама дівчинки Наталя Костик.

Після тривалого лікування Лілю виписують додому. Дитину оберігали всі, як принцесу, щоб, не доведи Боже, хвороба не повернулася. Але через три місяці знову дитячі сльози і нестерпний біль. В онкогематологічному відділенні Вінницької дитячої обласної лікарні медики підтвердили побоювання батьків — рецидив. Ще одна операція з видалення пухлини, тепер уже у малому тазі. Блок за блоком хіміотерапії, які дуже важко дівчинка переносила. Мама, яка не покидала своє чадо ні на хвилиночку, тишком втирала сльози і молила Бога, щоб вона зараз була на місці донечки. Щоб її Всевишній випробовував муками та болем, а не цю маленьку беззахисну крихітку... Скільки разів вона бігла до людей у білих халатах, заглядала їм у вічі і шукала відповіді: що буде з моєю дитиною? Лікарі розводили руками і радили надіятися тільки на Бога. Вона надіялася і продовжувала вірити.

Небеса зглянулися, і влітку Лілі стало краще. Вони з мамою приїхали в рідну Уладівку. Зігріта теплим сонечком і любов’ю рідних, почувалася добре, знову лунав її чудовий голосочок. Та недовго... Хвороба продовжувала атакувати нові органи... Метастази... Удар на цей раз прийшовся на печінку та нирки. З жовтня до кінця минулого року Ліля з мамою знову по лікарнях. Возили доньку в Київ в інститут раку, до одеських та чернівецьких онкологів. На жаль, втішити батьків і вилікувати Лілю ніхто не брався. Хоча такі операції уже успішно роблять у Німеччині, Їзраїлі, інших країнах. До речі, в тому ж таки Ізраїлі наших земляків, яким ставлять на Україні невтішні діагнози, лікують наші ж спеціалісти, які після закінчення, в тому числі, і Вінницького медуніверситету емігрували туди.

Могли б робити і тут, якби було необхідне обладнання, комплексний підхід… Але ми ж звикли жити лише планами «на світле майбутнє». Після чергового блоку «хімії» дівчинку як безнадійну відправили додому... помирати... Тепер навколішки біля ліжечка своєї принцеси стояла уся дружна родина Костиків.

Ці люди — звичайні прості селяни — докладали всіх сил, щоб забезпечити майбутнє своїм діткам: тримали господарство, город, будували хату. Але коли Ліля захворіла, вони все продали. На лікування дівчинки жертвували односельчани і зовсім чужі люди. Кожна копійка була на вагу золота…

...Мама взяла донечку на руки і винесла на вулицю подивитись на сонечко... Небесне світило визирнуло з-за хмаринки і посміхнулося до дитини. Ліля підняла оченята догори...

– Мамо, я там буду боятися без тебе...

Через два дні після нашої зустрічі Ліля стала ангелом... і покинула цей жорстокий світ, де майже усім властьімущим байдужа доля маленької українки чи українця... У неділю батьки поховали своє сонечко — любу донечку. Передати їхні відчай і горе словами просто неможливо. Ця втрата скалічила їх на усе життя...

Скільки ще ми будемо гробити потенціал нашої держави? Поки сильні цього світу мочаться на золоті унітази, вибачте за грубість, зі світу йдуть ні в чому не винні дітки. Батьки продають останню сорочку в надії врятувати своє чадо, бо там, зверху, глибоко «забили» на на їхню біду і тільки щороку кидають, як тим голодним псам, кістку, щоб не з’їли, а вдавилися... От і цього року депутати «розщедрилися»: виділили для онкохворих дітей аж 47% коштів від загальної потреби. На розв’язання цих проблем у бюджеті завжди бракує коштів. Як і на оплату лікування українських громадян за кордоном.

Яка нечиста замінила наші серця на каміння? Лілю нам уже не повернути, їй потрібні тільки молитви... Але оберніться, скільки ще таких, як Ліля, потребують нашої з вами допомоги. Будьте милосердними, бо чужих дітей не буває!

Редакція висловлює співчуття родині Костиків.

Людмила ПОЛIЩУК

Від редакції. За роки існування газети ми порушували проблеми тисяч таких діток, усіх тих, кого від нас передчасно забрала ця невиліковна хвороба. Люди продовжують помирати у важких муках і безнадії. Їхні рідні переносять важкі психологічні і моральні травми, згоряючи заживо.

Уже всі тверезомислячі люди зрозуміли, що після «подарованого» нам совдепівською розхлябаністю Чорнобиля ми стали особливою країною, де все населення – безневинні, але потенційні жертви її наслідків. На жаль, можновладці бояться офіційно оприлюднювати реальні прогнози учених: кожен третій українець приречений на онкозахворювання. Саме тому тверезомислячим політикам і медчиновникам вже давно потрібно було б сконцентрувати увагу на цій, на нашу думку, найнагальнішій сьогодні проблемі.

Ми маємо негайно побудувати (а мали б уже це зробити!!!) сучасні медцентри, оснащувати їх найновішою діагностикою, маємо ретельно слідкувати за діагностуванням кожної людини, дітей – особливо. Це має робитись щорічно і обов’язково в межах держави. Все суспільство має вже навіть не просити, а вимагати у держчиновників розробити програму БЕЗОПЛАТНОГО лікування кожного такого хворого, а при потребі – за кошти держави підправляти на лікування за кордон. Тільки так – це наша загальнодержавна чума. І подолати її ми маємо разом…

Коментарі: