33 канал

У кожної людини є місце і час, що творять вісь її буття. Для Олексія Петровича Буги таким місцем було село Бабчинці Чернівецького району на Вінниччині і час, в ньому прожитий.

Тут він народився 10 січня 1912 року, тут у п’ятирічному віці втратив рідних татка і неньку, які померли від тифу. Важке сирітство впало на дитячі плечі. Разом зі старшим братом Іваном був і підпасичем, і погоничем. Біда всьому навчила – Олексій готував їжу, шив, прав, сам освоїв грамоту і всі премудрості життя. Обробляв землю-годувальницю, до якої прикипів серцем.

Військову службу проходив у окремій кавалерійській бригаді в Житомирі. Йому пропонували залишитись на службі, але потяг до землі виявився сильнішим. Брати Буги одними з перших вступили в колгосп. Чесно, добросовісно трудився Олексій все життя.

У рідних Бабчинцях зустрів свою чарівну Ганну, одружився. Разом працювали, виховували дітей. А тут війна, мобілізували Олексія з перших днів. Був старшиною і політруком Могилів-Подільського укріпрайону. А далі… Важкі дні відступу, поранення і важка контузія, полон та втеча з полону, повернення на фронт, виключення з лав партії, позбавлення військового звання. Буга воював у сталінградському пеклі, після якого почалась хода до Великої Перемоги.

Війну Олексій Петрович закінчив в Угорщині, додому повернувся у кінці 1945 року старшим лейтенантом. Нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною», іменними грамотами Верховного головнокомандувача. Для воїнів, які пройшли через густе сито СМЕРШу (через полон), це дуже вагомо.

Здобувши перемогу над ворогом, він прийшов у рідні Бабчинці, до своєї Ганни та діточок. Але яким? Голодний, хворий, ледве стояв на ногах на порозі хати... Свистів крижаний вітер, а в голові билась одна думка – чи живі вони? Постукав, а у відповідь тиша. Аж ось спалахнув каганець, загуркотіли і відчинились двері. Ганна вдивлялась у незнайомого чоловіка – ні, це не Олексій! Схожий, проте не він… Худий, страшний, наче привид.

– Ой, лишенько! – скрикнула жінка і попід руки завела Олексія до хати.

Вдивлялась в лице, шукала знайомі риси, розглядала руки, пальці… Впізнала! Тієї ночі ніхто не спав. У Олексія виявилась важка форма туберкульозу, лікар сказав, що надії на життя немає. «А це ми ще побачимо!» — тихо промовила Ганна. Вишукувала трави, випитувала людей про різні на той час засоби лікування, молилася. Чи догляд, чи її святі молитви допомогли, а таки поставила на ноги Олексія.

Ледь одужавши, пішов у колгосп. Піднімав господарство з руїн, добивався його розквіту. До 68 років працював бригадиром рільничих бригад, а потім ще 7 років очолював контрольно-ревізійну комісію. Неодноразово був учасником ВДНГ у Москві. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Трудового Прапора, двома орденами «Знак пошани», медалями «За трудову доблесть». Вже у післявоєнні роки нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. У 1953-му відновлений в рядах КПРС і отримав військове звання – капітан запасу.

З дружиною Ганною Никифорівною (1914 р.н.) виростили дочок Галину та Ларису, синів Анатолія та Миколу. Мають 7 онуків, 10 правнуків, 5 праправнуків. Прожили у парі 71,5 року, у вічність відійшли у поважному віці – Олексій Петрович у 2003-му, Ганна Никифорівна – у 2004-му. Після себе залишили світлу пам’ять та велику повагу серед багатьох людей. Істинний землелюб Олексій Буга власноруч посадив сотні дерев, збудував водогін протяжністю понад 1,5 км, по якому самопливом протікає чиста вода трьох джерел до «шипота» на Дзигівській горі, де він народився і жив.

10 січня цього року вся велика родина, заснована Олексієм та Ганною Бугами, відзначила сторіччя з дня народження її глави. Всі виголошували здравниці на честь таких людей, як Олексій Петович, на яких білий світ тримається!

Записала Ірина ЗОНОВА

Коментарі: